Безпечне освітнє середовище

 

Шкільний булінг

Булінг (bullying, від анг. bully — хуліган, забіяка, задирака, грубіян, насильник) визначається як утиск, дискримінація, цькування. Цей термін означає тривалий процес свідомого жорстокого ставлення (фізичного і психічного) з боку дитини або групи до іншої дитини чи інших дітей.

“Булінг” – це агресивна поведінка, що зазвичай повторюється. Вона має за мету завдати шкоду, викликати страх або тривогу, або ж створити негативне середовище у школі для іншої особи. 

Мотивацією до булінгу стають заздрість, помста, відчуття неприязні, прагнення відновити справедливість; боротьба за владу; потреба підпорядкування лідерові, нейтралізації суперника, самоствердження тощо аж до задоволення садистських потреб окремих осіб.

Суть булінгу вбачають все-таки не в самій агресії або злості кривдника, а в презирстві, зневазі — сильному почутті відрази до покірливого, того, хто ніби не заслуговує на повагу. Це дозволяє кривдникам шкодити без почуття провини, співчуття чи емпатії. Кривдник надає собі привілеї домінантності, контролю, права виключення та ізоляції жертв.

Булінг може виявлятися у багатьох формах:

1. Фізичний – (штовхання, підніжки, зачіпання, бійки, ляпаси, пошкодження та знищення одягу та особистих речей жертви, а також погляди, жести, образливі рухи тіла та міміки обличчя)

2. Психологічний булінг - насильство, пов'язане з дією на психіку, що завдає психологічну травму шляхом словесних образ або погроз, переслідування, залякування, якими навмисно заподіюється емоційна невпевненість. До цієї форми можна віднести:

·        систематичні кепкування з будь-якого приводу (від національності до зовнішнього вигляду дитини);

·        задирство;

·         приниження;

·        різного виду знущання;

·        бойкот та ігнорування;

3. Електронний (кібербулінг) – використовує електронну пошту, мобільні телефони і сайти соціальних мереж для залякування, настирного приставання, збентеження, соціального виключення і нанесення шкоди репутації й дружнім стосункам; включає приниження, образи і також може передбачати розповсюдження чуток, розкриття приватної інформації, фотографій або відео, або містити погрози завдати шкоду; завжди є агресивним і болючим.

Інтернет та сучасні технології — вільний простір для кібербулінгу. Діти створюють вебсторінки та сайти, де можуть вільно спілкуватися, коментувати, ображаючи інших, поширювати плітки, фотографії особистого характеру та іншу інформацію; також кривдники відсилають електронні листи та повідомлення своїм жертвам, у яких їх всіляко принижують. У такому просторі не існує жодних захисних для жертви бар’єрів - ані часових, ані просторових, тому швидко, лише натисканням кнопки, образлива інформація поширюється серед тисяч людей.

Дослідники встановили, що кожна сімнадцята дитина у віці 10–17 років зазнає знущань через Інтернет, причому близько однієї третини з цього числа вважають такі інциденти надзвичайно образливими та принизливими.

Соціальна структура булінгу, як правило, має три елементи, а саме:

•     переслідувач (булі);
•     жертва;
•     спостерігач.

Щодо них у суспільстві існують певні стереотипи, наприклад, кривдник — задиркуватий хлопець, з посередніми успіхами в навчанні та з впливовим статусом серед ровесників, а жертву уявляють беззахисною, замкненою, з вузьким колом друзів та невисоким статусом. Однак типів існує безліч, вони часто поєднуються, наприклад, кривдники бувають більш відповідальними за інших в усвідомленні своєї поведінки та більш чутливими до виправної терапії.

Характеризуючи кривдника як учасника процесу булінгу, виділяють ряд типів поведінки:

1) Перший з них: дитина зазвичай поводить себе в соціально прийнятний спосіб, піклується про інших, має непогані успіхи в навчанні. Однак іноді поводиться непередбачувано, нехарактерно, принижує інших учнів, хоча й схильна бути відповідальною та піддається вихованню. Коли така дитина дражниться, що частіше стосується дітей не з кола її друзів, то це схоже на справляння враження на певних учнів.

2) Інший тип кривдника: дитина приваблива, не відчуває браку матеріальних речей, має непогані оцінки, друзів, гарні лідерські якості, але знущається з інших — ніби випадає зі звичайних стереотипів. Це пояснюється тим, що не завжди враження про дитину співпадають з тим, якою вона є насправді, адже багатьом дітям важко справлятися зі своїм персональним розвитком та самоповагою, а тим паче з очікуваннями, що покладають на них батьки та інші люди. Вони ніби вдягають маску хороброї дитини.

3) Наступний «статусний» тип кривдника проявляється у показовості булінгу, намаганні завжди бути на «сцені», завоювати аудиторію спостерігачів, їхні лестощі та підлабузництво. Вони поєднують різні види булінгу та вчиняють їх над у чомусь слабшими, молодшими або тими, кого недолюблюють. Вони вважають, що їм надано права та повноваження для знущання, та почувають себе добре, поки відчувають владу та перевагу над іншими.

4) Тип кривдника «у повному озброєнні» має стійкі наміри чинити булінг, особливо в разі відсутності сторонніх поглядів, у той же час намагається ввести в оману та всіляко привабити інших, зокрема дорослих. Вони занурюють свої почуття настільки глибоко, що самим їм стає важко їх ідентифікувати. Досить часто добре розуміють стан іншої людини та вміють користуватися цим, помічають вразливі сторони потенційної жертви.

5) І останній тип: імпульсивно-агресивні кривдники, які мають слабкі соціальні навички, абсолютно непередбачувані, агресивні реакції навіть на слабку провокативну поведінку, звинувачують інших, а головне, часто мають проблеми у розвитку, зокрема зі здатністю до навчання.

У сучасній літературі також розрізняють два типи груп, у які об’єднуються кривдники.

1) Перший — це група друзів, які коллективно поводяться так, як ніколи б не поводилися поодинці, стосовно тих, кого вони хочуть виключити або зробити «цапом-відбувайлом». Вони усвідомлюють свій негативний вплив на потерпілого та біль, що йому завдають.

2) Другий тип — це «банда кривдників», яка є стратегічним об’єднанням задля досягнення влади, контролю, підкорення та переваги.

Вступаючи в групу на початку для почуття поваги та захисту, учасники стають настільки прив’язаними до групи, що нехтують власним життям та потребами, не помічають усіх наслідків своїх дій. Разом з таким ентузіазмом додається брак емпатійності, почуття провини та докорів сумління.

Найчастіше жертвами шкільного насилля стають учні, які мають:

-         фізичні недоліки або вади – ті, що носять окуляри, діти зі зниженим слухом або з руховими порушеннями;

-         особливості поведінки – замкнуті або імпульсивні;

-         особливості зовнішності – руде волосся, веснянки, виступаючі вуха, криві ноги, особлива форма голови, вага тіла (повнота або худорлявість) тощо;

-         страх перед школою;

-         відсутність досвіду життя в колективі (так звані „домашні” діти);

-         хвороби – епілепсія, заїкання, порушення мовлення,  дисграфія (порушення письмової мови), дислексія (порушення читання), дискалькулія (порушення здатності до рахування) і т.д.;

-         низький рівень інтелекту і труднощі у навчанні;

-         обдаровані діти;

-         неохайні (мають брудні речі, неприємний запах) ;

-         фізично слабкі, невпевнені, тривожні.

Жертви булінгу зазнають чимало страждань, окрім збентеження та образи на кривдників чи спостерігачів. Часто вони відчувають психологічне та фізичне виснаження,  приниження, пропускають заняття, не можуть концентруватися на шкільних заняттях. Жертви мають низьку самоповагу, впевненість в собі та відчуття безпеки, це часто призводить до депресії, самотності та суїцидальних думок, причому ці наслідки можуть проявлятися протягом багатьох років, тому чим швидше буде покладений край знущанням, тим краще у довгостроковій перспективі для жертви. Академічна успішність потерпілих від булінгу, безперечно, також зазнає змін (оцінки погіршуються, частішають пропуски занять, бракує концентрування на навчанні).

Підліток не обов’язково вам скаже, що виникла проблема, і може використати такий термін як “настирливе приставання” замість “булінгу” для опису такої поведінки. Підлітки часто воліють самі вирішувати свої проблеми.

Навіть якщо дитина про це не говорить, ви можете побачити ознаки того, що вона є об’єктом булінгу. Ось деякі ознаки, на які потрібно звертати увагу:

-         вдома прикидається хворим, щоб уникнути походу до школи;

-         шкільні речі часто бувають розкидані по класу чи сховані;

-         на уроках веде себе боязливо, замкнений, коли відповідає, по класу розповсюджується шум, сміх, коментарі;

-         під час перерви, в їдальні, тримається осторонь інших, уникає ровесників і старших школярів, намагається бути недалеко від вчителів;

-         дитину ображають, дражнять, дають образливі прізвиська;

-         добре контактує з вчителями і погано з ровесниками;

-         запізнюється на уроки або пізно йде зі школи;

-         під час групових занять дитину ігнорують або обирають останньою.

Що робити?

-         Вислухайте  дитину і запевніть її, що вона має право бути у безпеці.

-         Докладно з’ясуйте факти. Занотуйте, що і коли трапилося.

-         Допоможіть дитині зрозуміти, що є різниця між “донести”, “пліткувати” чи “розповісти”. Щоб розповісти, потрібна сміливість. Розповідають не для того, щоб створити проблеми для іншого учня, а для того, що захистити всіх учнів.

Чи хлопці і дівчата проявляють булінг однаково?

Схильними до булінгу можуть бути як хлопці, так і дівчата. Хлопці частіше вдаються до фізичного булінгу, а дівчата у більшості випадків застосовують більш непрямі дії, такі як розповсюдження пліток про однокласників, або ж ізолювання останніх шляхом виключення із спільної діяльності або груп. Проте з віком, як хлопці, так і дівчата більше вдаються до словесного і соціального булінгу.

Основні завдання соціально-педагогічної і корекційної роботи з жертвами шкільного насилля:

-           створити психологічний комфорт для отримання жертвами булінгу позитивного досвіду підтримки і довіри;

-           сформувати навички упевненої поведінки, розвинути впевненість в собі, позитивне самосприйняття;

-           допомогти учням розвинути навички конструктивного спілкування, комунікативну компетентність;

-           мінімізувати відчуття людиною своєї одинокості шляхом формування потреби у приналежності до групи;

-           підвищувати рівень емоційної комфортності шляхом зниження тривожності;

-           працювати з колективом, в якому зафіксовано явище булінгу, необхідно в напрямку зниження агресивності, формування толерантності, емпатійності в учнів з метою вторинної профілактики виникнення булінгу.

Наскільки серйозною проблемою є булінг?

Булінг є абсолютно неприпустимим. Він не повинен розглядатися просто як “період дорослішання”.

Наукові дослідження і досвід постійно підтверджують, що булінг – це серйозна проблема. У дітей, що є жертвами, або тих, що застосовують булінг проти інших дітей, або й тих, що є водночас жертвами і нападниками булінгу, існує ризик виникнення чисельних емоційних проблем, проблем поведінки і стосунків з людьми. Вони потребуватимуть підтримки дорослих, які б допомогли їм розвинути здорові стосунки з людьми не лише у школі, але й протягом усього їх подальшого життя.

 

 

Підлітки: інструкція зі спілкування для батьків

Що насправді не так із дітьми, які схильні 

до небезпечних забав?

У віці 10–12 років у дитини починається перша усвідомлена криза, яку психологи так і називають: «перша вікова криза». Що відбувається? Дитина відділяється від батьківської матриці та починає жити «своїм розумом». Це означає, що чадо в режимі реального часу в житті перевіряє батьківські постулати про те, як правильно жити в цьому світі. Дитині цікаво: їй говорили правду чи обманювали весь цей час?

Отож, якщо син чи донька чули від батьків: «Будеш добре вчитися, гарно поводитися — у житті все буде прекрасно!» і потрапляють у сприятливе для цього сценарію середовище, вони переконаються: «А й справді, батьки мали рацію!» Та буває, що дитина все робить «за батьківськими правилами», але потрапляє в школу, де її починають жорстоко булити. Дитина пробує «бути хорошою», розповідає про свої неприємності батькам: «Я роблю все, як ви казали, але мені погано!»

Якщо мами й тати пропускають це повз вуха, не намагаються пояснити, що «правда життя» не така однозначна, як дитині здавалося, — довіра до батьків у юної людини зникає дуже швидко. Так відбувалось у всі часи.

Діти 10–12 років більше довіряють своїм кумирам, ідолам. Ними можуть бути як друзі, так і вчителі, тренери. Або знаменитості, блогери із соцмереж. Це ті люди, які «подарують» дитині іншу правду, яка легко стелиться на світогляд молодої людини. І це ті люди, які стануть важливішими для вашої дитини. Щоб не втратити довіру в цей момент, запропонуйте доньці чи сину запитати думку щодо проблем, які їх хвилюють, в особи, якій вони повністю довіряють і яка є значущою. Пообіцяйте, що цю розмову ви потім обговорите разом і ви можете змінити свою думку з приводу якогось конфліктного питання.

До слова, саме в такому «ніжному» віці дітей у різні часи забирали до організацій штибу «Гітлер’югенд» чи комсомольських молодіжних спілок, які впливали на психіку дитини так сильно, що вона була готова закласти власних батьків і друзів «задля державного блага». Цим користувалися державні структури в різні часи: як же легко завербувати молоду людину, в якої ще немає страху, але є зухвалість випробувати світ!

І якщо втрачається зв’язок з батьками в цей час із причин недовіри, то дитина не піде до мами чи тата за життєвою порадою. А все тому, що «Нічого путнього вони мені все одно не розкажуть». Не виключено, що згодом дитина повернеться в родинне коло з особистими питаннями, але допоки не випробує світ «на зубок». Серед таких «проб» трапляються й потенційно небезпечні для життя дитини чи підлітка випадки: ігри суїцидального характеру на кшталт «Синього кита», горезвісні небезпечні челенджі в модних соцмережах.

Крім того, що психіка юнаків і дівчат випробовується зусебіч «на слабо», починаються серйозні гормональні зміни. Вони сягнуть піку в 14–16 років, але перші прояви — не менш яскраві. Між собою психологи сленгово називають підлітків, які «вибухають» через гормони, природними психопатами. Це те, що батьки називають «мою дитину наче підмінили».

Якщо батьки й тут закриватимуть очі на проблеми дітей, які дорослішають, ті вирішать їх самі або з друзями чи кумирами в TikTok.

І навпаки: якщо батьки не втрачають контакт із сином/донькою, які активно дорослішають, можна з великою імовірністю припустити, що небезпечні експерименти такий підліток обійде стороною. Ба більше, завжди прийде до мами чи тата (навіть в найостанніший момент!) і скаже крізь страх: «Знаєш, щось я таке накоїв. Може, я неправий». Така довіра — на вагу золота.

Що відбувається у голові підлітка, коли він зважується на потенційно смертельну дію?

Дійсно, депресивний, пригнічений стан може спонукати підлітка до ризикованих дій. Але ось що важливо: зважитися на них може лише невеликий відсоток дітей. І тут доречно провести паралель з певним відсотком дорослого населення, схильного до різних залежностей. Багато підлітків починають робити заборонені речі «на слабо», але далеко не всі «зависають» на цьому надовго.

Експресивними діями на кшталт участі в челенджах чи небезпечних іграх підліток може щось доводити: собі самому, колу знайомих. І якщо такого підлітка ще й взяти «на слабо» (а таке в підлітковій атмосфері трапляється часто) — це додатково спонукатиме зважитися на небезпечну дію.

Що ще може посприяти участі дитини у жахливих челенджах? Підлітки зізнаються, що часто не можуть відчути власну значущість. І коли вони зважуються на певний вчинок, то почуваються піднесено, щасливо: «Я зміг», «У мене вийшло», «Я крутий ще в цьому!» Але вони не особливо вмикають логіку й не аналізують, чи цей вчинок мудрий, безпечний, гідний. Згадайте дорослі розваги чоловіків, які змагаються, хто вип’є більше алкоголю на швидкість — ця історія дуже схожа. З тією різницею, що в дорослих є гальма. А ось у недосвідчених підлітків часто немає гальм. У них ще не сформувався страх смерті. Їм за глобальним відчуттям «нема чого втрачати». Ну і ще один фактор — від них «нічого не залежить». Для них «майбутнє» — це тут і зараз. Вони можуть наковтатися пігулок, якщо коханий чи кохана їх «не так зрозуміли» (такий досвід у практиці теж маю). Але коли проходять повний курс терапії, зізнаються: «Це вже зараз мені соромно згадувати, навіщо та заради кого я все це робив/ла».

Але все ж головне для підлітка — жити тут і зараз. Якщо трапилося щось погане в їхньому розумінні — не можуть повірити, що наступного дня все може змінитися. Не можуть дочекатися наступного світанку — їм треба вирішити все в цей же момент.

У горезвісній історії зі вживанням ученицями 40 таблеток дротаверину впадає у вічі те, що дівчата це робили разом. Можливо, поодинці вони б і «здали назад», але коли поряд є хтось, хто каже: «Ну невже тобі слабо?», відступити важче.

Не боятися Момо, або Шість правил онлайн-безпеки для підлітків

Що робити щоб з дитиною не трапилося біди?

1.     Знаходити час на розмови зі своїми дітьми: часом достатньо навіть 5 хвилин.

2.     Слухати їх уважно, не знецінювати переживання та болі. Розбиратися одразу, не відкладаючи.

3.     Дати дитині чітке розуміння: «Ми твої мама і тато і ми завжди підтримаємо. Що б ти не зробив. Навіть коли весь світ буде проти тебе». Поясніть, що це не означає, що дитина може сісти на шию та диктувати свої умови.

4.     Крок за кроком у бесідах із дитиною прищеплюйте відчуття відповідальності — за себе і своє здоров’я, за близьких і друзів. Поясніть, що ця відповідальність — не покарання, а можливість: «Ти відповідаєш за своє життя. Ти можеш з ним зробити все, що захочеш».

5.     Не навчайте жити за вашими правилами. Скажіть: «Я не знаю, як тобі жити. Знаю, що ти із цим впораєшся, а я завжди допоможу і буду поряд».

Замість PS — батькам на замітку

…Якщо ви вважаєте, що дитина навчається у батьків, СЛУХАЮЧИ їх слова — це велика помилка. Дитина всотує те, що БАЧИТЬ перед собою щодня. Наприклад, батьки щодня говорили сину: «Будь хорошим хлопчиком». Самі ж при цьому чинили не зовсім добре, часом — протилежно до сказаного. Дитина це бачить і втрачає до батьків довіру. На щастя, це не сильно вплине на дитячий світогляд, а от довіра втрачається…